浙江政务服务网 让你一次都不跑
Ф?лософ?я гумору (також часто вжива?ться терм?н теор?я гумору) — розд?л ф?лософ??, який вивча? природу гумору, його соц?альн? функц??, вплив на розвиток особистост?.
?сну? багато теор?й гумору, як? намагаються пояснити, що таке гумор, яке його соц?альне призначення, ? що можна вважати гумористичним, см?шним. Ф?лософ?я гумору вперше задокументована в Стародавн?й Грец??, але оск?льки терм?н ?гумор? в сучасному розум?нн? вжива?ться з XVIII стол?ття, ?? активний розвиток ведеться саме з того часу.
До XX стол?ття окремих систематичних досл?джень гумору не проводилося, хоча з античних час?в практично кожен видатний ф?лософ що-небудь писав про см?х або гумор. Слово ?гумор? не використовувалося в його нин?шньому розум?нн? до XVIII стол?ття, тому традиц?йн? дискус?? велися про см?х чи комед?ю. Найб?льше, що так? велик? ф?лософи, як Платон, Томас Гоббс ? ?мману?л Кант писали про см?х або гумор — це к?лька абзац?в в рамках обговорення ?ншо? теми. ?См?х? Анр? Бергсона 1900 року був першою окремою книгою в?домого ф?лософа про гумор[1].
В?д час?в Стародавньо? Грец?? до XX стол?ття переважна б?льш?сть ф?лософських коментар?в про см?х ? гумор зосереджувалися на презирливому чи глузливому см?ху, а не на ком?зм?, дотепност? чи жарт?[1].
Теор?я зверхност? як одна з теор?й гумору походить з твор?в Платона, Аристотеля ? Томаса Гоббса. Ця теор?я поясню?, що людина см??ться з недол?к?в ?нших людей, тому що ц? вади стверджують ?? переваги на тл? недол?к?в ?нших.
Платон вважав см?х емоц??ю, що перешкоджа? рац?ональному самоконтролю, тому радив уникати см?ху. Комед?ю в?н характеризував як прояв презирства: ?Люди, над якими ми см??мося, уявляють себе багатшими, красив?шими чи шляхетн?шими, н?ж вони ? насправд?. См?ючись над ними, ми насолоджу?мося чимось злим — ?хн?м самонев?глаством — ? ця злоба ? морально неприйнятною?. Тому в уявн?й ?деальн?й держав? в?н пропонував жорстко обмежувати комед?ю: ?Ми накажемо, щоб так? видовища залишалися рабам або найнятим ?ноземцям ? щоб вони не розглядалися серйозно. Жодна в?льна людина, будь то ж?нка чи чолов?к, не буде вчитися в?д них?. В?н також критикував ??ладу? та ?Од?ссею? за те, що там згаду?ться см?х бог?в. На думку Платона, нег?дно зображати шляхетних людей, як? см?ються, а бог?в тим паче[1].
Хоча Ар?стотель вважав дотепн?сть ц?нною частиною розмови, в?н погоджувався з Платоном, що см?х виража? презирство: ?Б?льш?сть людей насолоджуються розвагами та жартами б?льше, н?ж вони повинн?… жарт — це р?зновид глузування, ? законодавц? забороняють деяк? види глузування — можливо, ?м сл?д було б заборонити ? деяк? види жарт?в?[2]. Дотепн?сть, як писав в?н у ?Риториц??, ? вихована зухвал?сть[3].
Сто?ки, як? наголошували на самоконтрол?, погоджувалися з Платоном, що см?х зменшу? самоконтроль. ?Енхейрид?он? Еп?ктета[4] радить: ?Нехай ваш см?х не буде гучним, частим або нестримним?. Посл?довники Еп?ктета стверджували, що в?н взагал? н?коли не см?явся[1]. Таке ставлення до см?ху та гумору вплинуло на ранньохристиянських мислител?в, а через них на п?зн?шу ?вропейську культуру. ?м сприяли описи см?ху в Б?бл??, де вони здеб?льшого стосуються см?ху над ворогами. Ранн? християнськ? богослови, так? як Амврос?й Мед?оланський, ?рон?м Стридонський, Васил?й Великий, ?фрем Сирин та ?ван Златоуст застер?гали в?д надм?рного см?ху або й см?ху взагал?. В?льям Пр?нн стверджував, що комед?? ?? гр?шними, язичницькими, розпусними, безбожними видовищами та найзгубн?шим з?псуттям?[1].
Ф?лософськ? аргументи проти см?ху були посилен? Томасом Гоббсом ? Рене Декартом. ?Лев?афан? Гоббса (1651) опису? людей як природних ?ндив?дуал?ст?в ? конкурент?в. Якщо людина, зг?дно з Гоббсом, в?дчува? свою перевагу над ?ншою, то вона см??ться: ?? тому багато см?ятися над вадами ?нших ? ознакою малодушност?. Для великих ум?в одна з належних справ поляга? в тому, щоб допомагати ?ншим ? зв?льняти ?х в?д презирства; ? пор?внювати себе лише з найзд?бн?шими?[5]. Под?бне пояснення см?ху того ж часу знаходимо в ?Пристрастях душ?? Декарта. Хоча в?н визнавав, що ?снують р?зн? причини см?ху, окр?м зневаги, у трет?й частин? ц??? прац? в?н розглядав см?х лише як вияв презирства та глузування[1].
У XVIII стол?тт? панування теор?? зверхност? почало слабшати, коли Френс?с Гатчесон у 1750 роц? написав критику Гоббсового пояснення см?ху. Як писав в?н, см?ючись, люди можуть н? з ким себе не пор?внювати, як, наприклад, коли вони см?ються ?з вдало? рими у в?рш?. В?н також зазначав, що джентльмен, побачивши на вулиц?, наприклад, жебрак?в, в?дчу?, що йому краще за них, але швидше в?дчу? сум, ан?ж рад?сть. А ?нод? люди см?ються з персонаж?в, як? демонструють дивовижн? навички, яких браку? глядачам. Отож, см?х може походити в?д почуття зверхност?, але далеко не обмежу?ться ним[1].
Теор?я розрядки стверджу?, що гумор викону? функц?ю зв?льнення в?д надлишково? емоц?йно? напруги. Ця теор?я була викладена в есе лорда Шефтсбер? 1709 року ?Нарис про свободу дотепност? та гумору?, перш?й публ?кац??, де ?гумор? використано в сучасному розум?нн? см?шност?. Зг?дно з науковими уявленнями того часу, нерви переносять ?тваринн? духи?, що наповнюють м'язи й в?дпов?дно рухають ?х. Шефтсбер? пояснював призначення см?ху тим, що в?н вив?льня? ?тваринн? духи?, як? створили тиск усередин? нерв?в. Протягом наступних двох стол?ть, у м?ру досл?джень нервово? системи, так? мислител?, як Герберт Спенсер ? Зигмунд Фрейд, пояснювали, що см?х вив?льня? накопичену нервову енерг?ю. Так ста?ться, коли в орган?зм? накопичу?ться енерг?я для певно? д??, що виявля?ться пот?м непотр?бною через зм?ну обставин. Наприклад, коли людина, слухаючи анекдот, готу?ться проявити жаль щодо персонажа, але неспод?вана розв'язка робить жаль непотр?бним. Фрейд пропонував, що р?зн? види д?яльност?, на яку спрямована енерг?я, зумовлюють р?зн? види гумору. В XX стол?тт? таких погляд?в на гумор дотримувався Джон Дью?[1].
П?зн?ш? досл?дники майже не розвивали теор?ю розрядки через накопичення матер?ал?в, як? засв?дчували ?? обмежен?сть. Так, см?шним може бути й дуже короткий жарт, за який не накопичилося б багато енерг??, ? далеко не весь гумор спира?ться на неспод?вану розв'язку ситуац??[1].
Теор?я нев?дпов?дност? опису? п?дставою гумору сприйняття чогось нев?дпов?дного, що порушу? розумов? модел? та оч?кування. Такого п?дходу дотримувалися Джеймс Б?тт?, ?мману?л Кант, Артур Шопенгауер, Сьорен К'?ркегор ? багато п?зн?ших ф?лософ?в ? психолог?в. Це пан?вна теор?я гумору у сучасн?й ф?лософ?? та психолог??[1].
Ар?стотель вказував, що нев?дпов?дн?сть оч?куванням ? основою для принаймн? деякого гумору. У ?Риториц?? в?н писав, що один ?з способ?в розсм?шити — це створити оч?кування в авдитор??, а пот?м порушити його. Цицерон у сво?й книз? ?Про оратора? писав, що ?Найпоширен?шим видом жарту ? той, у якому ми оч?ку?мо одного, а говориться ?нше; тут наш? власн? розчарован? оч?кування змушують нас см?ятися?[1].
Джеймс Б?тт? стверджував, що см?х ?схоже, виника? з погляду на реч?, як? несум?сн?, об'?днан? в одну сукупн?сть?. Причиною жарт?вливого см?ху ? ?дв? чи б?льше непосл?довних, нев?дпов?дних або несум?сних частини або обставини, що вважаються об'?днаними в один складний об'?кт або сукупн?сть, набуваючи певного вза?много в?дношення через особливий спос?б, у який розум ?х пом?ча??. ?мману?л Кант, сучасник Б?тт?, не використовував терм?н ?нев?дпов?дн?сть?, але мав пояснення см?ху над жартами та дотепами, як? включають нев?дпов?дн?сть: ?См?х — це почуття, що виника? внасл?док раптового перетворення напруженого оч?кування на н?що. Це перетворення, яке, звичайно, не ? при?мним для розум?ння, але опосередковано да? йому дуже активну насолоду на мить?. Артур Шопенгауер знаходив причину гумору в р?зниц? м?ж чутт?вим сприйняттям речей ? абстрактним рац?ональним знанням про ц? реч?. На думку Шопенгауера, гумор виника?, коли людина раптом пом?ча? нев?дпов?дн?сть м?ж реальн?стю та ?? концепц??ю. Сьорен К'?ркегор вбачав п?дставою гумору розум?ння суперечност?, що не ? болючою чи руйн?вною (в протилежному випадку виника? траг?чне). В?н писав, що сприйнят? суперечност? спонукають до звернення до в?ри, тому людина з рел?г?йним поглядом на життя, швидше за все, розвиватиме гумор, ? християнство ? найб?льш жарт?вливим поглядом на життя у св?тов?й ?стор??[1][6]. У Карла Золь?ера гумор ? ?рон?я також постають як метаф?зичн? категор??, що виражають розум?ння парадоксального зв’язку м?ж неск?нченним ? ск?нченним. Ск?нченне заперечу? себе в гумор?, щоб зв?льнити м?сце для в?чного, неск?нченного, а неск?нченне заперечу? себе, щоб ут?литися в ск?нченному[6].
Томас Шульц ? Джерр? Сулс стверджували, що в гумор? приваблива не сама нев?дпов?дн?сть, а вир?шення нев?дпов?дност?. Приклади гумору, наведен? цими теоретиками, зазвичай ? жартами, у яких основна частина на мить виклика? збентеження, але пот?м слухач переосмислю? першу частину так, щоб вона мала якийсь сенс. Проте Джон Моррелл зауважу?, що низка естетичних категор?й — гротескне, макабричне, жахливе, химерне та фантастичне — передбачають негумористичне задоволення в?д певного порушення наших ментальних моделей ? оч?кувань[1].
- ?Теор?я гумору? Костянтина Гл?нки (проза?чний псевдон?м ?гора Олекс?йовича Криштафовича): стаття ? сайт
- Humor. Стаття з сайту Internet Encyclopedia of Philosophy
- Стаття Ф?лософ?я гумору в Стенфордськ?й ф?лософськ?й енциклопед??
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п Morreall, John (2020). Zalta, Edward N. (ред.). Philosophy of Humor. The Stanford Encyclopedia of Philosophy (вид. Fall 2020). Metaphysics Research Lab, Stanford University.
- ↑ Ар?стотель. Н?комахова етика 4, 8
- ↑ Ар?стотель. Риторика 2, 12
- ↑ Еп?ктет. Енхейрид?он 33
- ↑ Томас Гоббс. Лев?афан. Частина I, розд?л 6
- ↑ а б T.H. Shevchenko National University ?Chernihiv Colehium?; Stoliar, Maryna (29 червня 2020). Metaphysics of laughter in Nineteenth-century philosophical discourse. Moland, L. (Ed.). (2018). All Too Human. Laughter, Humor, and Comedy in Nineteenth-Century Philosophy. Boston: Springer. Sententiae. Т. 39, № 1. с. 202—215. doi:10.31649/sent39.01.202. Процитовано 16 березня 2023.
|
Це незавершена стаття про гумор, комед?ю або сатиру. Ви можете допомогти про?кту, виправивши або дописавши ??. |
|
Це незавершена стаття з ф?лософ??. Ви можете допомогти про?кту, виправивши або дописавши ??. |